Beta finding

Я люблю лазити і люблю своїх дітей, тож доводиться підвищувати ступінь хаосу. Кожен раз необхідно вирішити квест, щоб вибратися на найближчий стенд, який сам по собі потребує мотивації, для того щоб тренуватися, бо це не сучасний фан-зал, а тірольська версія боулдер-підвала 5*5 метрів, щоправда з красивим видом на гори.  І ось буває так, що на канікулах з двома дітьми, поки ми добираємося до цього залу, то встигаємо втомитися й зголодніти, мозок потроху витікає від криків з одного боку і постійних питань і прохань з іншого, і здається, що вже нічого не хочеться. Проте варто почати лізти, хоча б трошки полазити, і всі докладені зусилля окуповуються відчуттям, що є щось в цьому світі, що мене надихає і живить.  А буває так, що вранці приїздиш з одним лише немовлям, яке спокійненько сидить собі й вивчає якусь іграшку, або стоїть на маті біля кубиків. Але в очах трохи темніє від недосипання, й коли лазиш хочеться більше впасти на мати й полежати. Проте можна й так. Трохи полазити....

  Цього літа грунт чавкає під ногами + двоє дітей, які не так щоб в неймовірному захваті від лазінння = сімейна поїздка по озерам, зоопаркам і стежкам. Все починалося в Швейцарії з ночівлі на трасі з космічними туалетами. Потім ми пережили поле з коровами двічі на шляху до арени водоспадів і назад. І це не жарт, корови дійсно можуть бути небезпечні . Мене заспокоювало лише те, що тут ходять сотні туристів і всі в цілому вижили. Ми намагалися бути максимально обережними і не наближатися до корів, проте на шляху назад вони стояли біля воріт, і довелося йти між ними.  Швейцарія видалась більш дикою, порівняно з Тіролем. Тут стежка була оборудована лише дротом з обох боків, щоб не шастали по лісу і не заважав дикій природі залишатися у своїх правах. Трек для нас був трохи виснажливий -- 10 км з набором висоти 650 метрів, проте дійсно вартий того.. Потім ми поїхали в Баварію і заночувати на невеликому озері, поснідали і поїхали далі: дивитися музей модельок і водоспад Хінангер не...

Як же так — вмерти, жодного разу не сходивши в похід? Щось дике і сильне заворушилось в середині, коли з ліхтариком страху смерті вона таки наважилась зайти в цю печеру невідомих чудовиськ і незлічених скарбів.  Ліхтарик засяяв не відразу, поступово заряджаючись дрібними батарейками: спочатку відправили до онколога з гематомою на нозі (ну, переплутав хирург); потім до онколога-гінеколога, проте так само обійшлося. Після цього стало відбуватися щось незрозуміле: стискало зсередини, підступало до горла, боліло в боку по ночах, недавало спати, розбурхувало серце, натякало на можливий кінець.  І жодного походу за все життя… Ось воно! Білі літери чорного Харківського форуму в темі “Крим квітень. “Підсніжник”: “Збираю групу в гірський Крим. Виїзд 4 квітня з Харкова. Заплановано: прогулянки по горах з ночівлями в готелі або на квартирі в селищі Наукове (за колегіальним ріщенням наметний варіант). Поход в Бахчисарай, на Чуфут-Кале, на Тепе-Кермен і територію кримського заповідника. Лі...

Я трохи писала про “ не все одно ”. Якщо коротко, то воно, себто любов, робить нас вразливими, водночас роблячі сильнішими. Чим конкретніше це “не все одно”, чим більше готовності бути з цим маршрутом тільки, скільки буде потрібно, щоб навчитися всьому, чому він зможе навчити, тим більше в цьому любові і тим менше — болю. Якщо це лише заради вас двох і ні для кого більше в світі, тот тут немає чому боліти.  Так зі мною трапилося перше справжне кохання, коли я вже трохи підросла в скелелазінні, і ми поїхали на скелі без тренера. (Папка зі світлинами так досі і називається: "Скелі без Насті".) Я обрала собі проєкт. Це був Ручей на Червоному Камені, технічна 6с, на ключі якої я методично намагалася відпрацювати ногами на майже неіснуючих зачіпках. Після чергової півгодини-години моїх потуг Денчик каже: — Аня, не стримуйся, давай викажи свої емоції (малось на увазі — матом). Проте в мене було лише кохання з маршрутом, який я собі обрала. А ще вдячність за таку змогу без натяк...

От не по-людськи ж! Ну треба вже видертись на камінь, то ось же з цього боку і зайди гарненько ніжками. Ото ще вигадали там дертись! Ну просто серце крається дивитися, як вони оце із себе пнуться, всі руки собі передряпали і все задля чого? Щоб злізти й піти шукати нових проблем собі на сраку. Та вони землю ладні рити, шукаючи ті проблеми.Скільки сил! Ой, лишенько, скільки сил в це вбухано. От ніт би покопати, худобу попорати або ще чимось корисним зайнятись. Ото такої.  І наче б то це не про мене, але десь в душі воно зринає. Мої предки, що жили на землі й пережили страшні роки української історії, про що я насправді нічого не знаю, напевно були прагматичні й зберігали енергію задля виживанню. Але хто зна. Бо є ще інший бік: наша сила в нашій любові. Для мене любов — то моя родина, скелелазіння, трохи — ось ці слова. Все це мені важить, і тому робить вразливою. Все це мені важить, і тому надає сили рухатися далі.  Граніт. Квардратний блок, що лежить кутом догори серед схожих ...

Мушу зізнатися, що я думала англійською на цю тему, бо українською не вистачає мовного інструментарію задля цього. Але я спробую знайти влучні формулювання щоякнайбільше наближені до питомої української мови.  Одже одна з головних цінностей в скелелазінні — це викладатися по повній (“to try hard”) заради власного задоволення (“while having fun”). І, трясця, воно того вартує (“is rewarding”), бо всі мої найяскравіші враження від (саме) лазіння переважно стосуються зусиль на межі (“at my own limit”), а часто за межами того, що відчувалося або вважалося (мною та іншими) реальним. Хоча насправді найкращі спогати від скелелазіння стосуються часу, що був проведений зі своєю зграєю у своїй стихії, а пролази займали не так багато часу. І все те, що відбувається навколо, так само як і здатність переключатися, впливають на те, з якого боку грані ти будеш сьогодні. ПЕРЕКЛЮЧАТИСЯ. Важкі пролази вимагають КОНЦЕНТРАЦІЇ. І це слово має два основних значення. З одногу боку — це здатність зберігати...