Дівчинка, яка пробила стіну

Як же так — вмерти, жодного разу не сходивши в похід?

Щось дике і сильне заворушилось в середині, коли з ліхтариком страху смерті вона таки наважилась зайти в цю печеру невідомих чудовиськ і незлічених скарбів. 

Ліхтарик засяяв не відразу, поступово заряджаючись дрібними батарейками: спочатку відправили до онколога з гематомою на нозі (ну, переплутав хирург); потім до онколога-гінеколога, проте так само обійшлося. Після цього стало відбуватися щось незрозуміле: стискало зсередини, підступало до горла, боліло в боку по ночах, недавало спати, розбурхувало серце, натякало на можливий кінець. 

І жодного походу за все життя…

Ось воно! Білі літери чорного Харківського форуму в темі “Крим квітень. “Підсніжник”:

“Збираю групу в гірський Крим. Виїзд 4 квітня з Харкова. Заплановано: прогулянки по горах з ночівлями в готелі або на квартирі в селищі Наукове (за колегіальним ріщенням наметний варіант). Поход в Бахчисарай, на Чуфут-Кале, на Тепе-Кермен і територію кримського заповідника.

Ліс о цій порі весь квітне, тепло і красиво.

Провідник -- місцевий мисливець і просто чудова людина”

Клацала по клавішам, а серце калатало і руки трусилися, наче дійсно побачила в тій печері чудовиська:

“Приєднуюся до запитань Gin Virn. А також -- на скільки днів та на яку суму приблизно розраховувати?“ І ще додала: “Сподіваюся, підсніжники рвати не будете?”

 

Залишилося переломати переконати Льошу піти з нею в похід, бо без нього ніяк. Вона була готова зробити все (і ще більше) для того, щоб це сталося. З 44 повідомлень, які включали також звіт про похід й трохи трьопу, 14 були її.

В нічному потязі в неї на кілька днів раніше, ніж було заплановано, почалися місячні.. Але магія походу вже почала діяти. Це анітрохи нічому не завадило.

Вони доїхали до мокрого лісу. Хмари готові були розплакатися, напевно прощаючись зі своїм старим життям, бо знову вода перетворювалась на воду, мінялася, залишаючися незмінною. 

Краплинки висіли на кожній гілочці, на яких ось-ось мала проклюнутися зелень. Квітки були на кожному кроці, переважно дрібненьки й низенькі: жовті примули, сині проліски, назви інших вона не знала. Дощ пішов майже відразу, як вони пройшли за шлагбаум, що напевно позначав природоохоронні території. Туфлі промокли на кілька хвилин пізніше. Окей, рухаємося далі. Джинси почали всмоктувати воду з повітря.

Паша був співробітником якогось наукового інституту в Харкові, мисливцем і туристом-водником. А взагалі просто туристом. З ними ще була Лена з вітром у волосі й з відблисками вогня в очах. Заради й був цей похід. В також ще одна пара з Києва досвідчених похідників. Принаймні в них було все спорядження і навіть капці з собою. Вони спали у своєму окремому наметі на своїх пінках, тоді як інші пʼятеро спали в іншому наметі на надувному матраці. Ні, не на самонадувайках, а саме на матрасі, що був важкий як свинцева цеглина, а на додачу ще й пробився. Тож довелося жертвувати спритом для знежирення матрасу і так сяк його заклеювати, щоб нам всім, включаючи провідника без спальника, не довелося спати на землі. Провідник по ночах тулився до мене своєю гарячою кровʼю, бо спав він звісно посередині, щоб було тепліше. І звісно вона також не спала обіч, щоб було тепліше.

Вони вчилися ставити намет. На наступний вечір вони самі ставили намет задля тренування, поки провідники навантажували печінки й розвантажували спини й ноги. Потім вони розводили вогонь під дощем, їли під дощем. 

Добре, що добра дівчина з Києва з пошрамованим обличчям поділилася з нею своїми капцями, Якимось дивом в неї були запасні. Взагалі ці люди виявилися не такими страшними й недоступними, як їй це здавалося. Достатньо було бажання бути однією з них. Достатньо просто хотіти бути, щоб бути прийнятою.

На сніданок були макарони. Молочні. Тобто зі згущенкою. Це було дивно. Але вона була настільки відкрита всьому новому, настільки готова все сприймати в цьому новому для себе світі, що навіть макарони на сніданок нормально зайшли. Хоча голоду вона не відчувалаю Навіть після того, як всю ніч слухала шум річки, а зрання співи птаства. Їй не потрібен був ані сон, ані їжа. Вона живилася захватом від того світу, що відкривала для себе. 

На третю й останню ночівлю біля вогнища всі оповідали байки про своє буття. Тоді Лена і сказала:

— Я живу так, як я хочу.

Говорила вона абсолютно спокійно, і її слова не викликали жодних сумнівів, а лише думки: “А що, так можна?” І за цими думками ховалася прірва. Прірва страху і можливостей.

Похід запалив іскру, що світила тепер замість ліхтарика. Незабаром вони сходили в байдарочний похід після невеличкої мандрівки. Потім вони сходили в похід вдвох. Бо йому це також сподобалося, і після сумнівів, чи буде він її прибивати, виявилося, що йому також не вистачало цієї свободи, природи, можливості просто рухатися і відключитися від рутини, пробиратися через каміння великого кримського каньону замість інформаційного забруднення, блукати у густому тумані, а не в своїх сумнівах, навіть якщо шанси знайти стоянку і тим паче джерело були доволі примарні.

Після кількох походів зʼявився стенд, і з іскри спалахнуло полумʼя, що просвічується крізь очі. Нарешті зʼявилося бажання бачити цей світ. Власне, тоді перестав врешті решт погіршуватися зір.

Рік регулярних тренувань на скеледрому на іншому кінці міста з дорогою в півтори години в один бік з трьома пересадками. Жодної пролізеної траси за перші девʼять місяців, поки врешті решт для фестивалю накрутили трасу дійсно по ручканам через барабан, і вона її залізла. Після фестивалю, бо про таку яскраву і насичену подію не могло йти жодної мови. Все це було важко і водночас чудово настільки, що неможливо покинути.

Тепер, коли вона інколи згадувала про страх смерті і думала, щоб вона зробила у свій останній день, проштовхуючись в переповненому метро по дорозі на вечірнє тренування, вона була впевнена, що це її вибір.

Проте згадувала вона про це не завжди. Насувалася буря.