Часи, коли хаос в своєму житті створювала виключно я, давно минули
Я люблю лазити і люблю своїх дітей, тож доводиться підвищувати ступінь хаосу. Кожен раз необхідно вирішити квест, щоб вибратися на найближчий стенд, який сам по собі потребує мотивації, для того щоб тренуватися, бо це не сучасний фан-зал, а тірольська версія боулдер-підвала 5*5 метрів, щоправда з красивим видом на гори. І ось буває так, що на канікулах з двома дітьми, поки ми добираємося до цього залу, то встигаємо втомитися й зголодніти, мозок потроху витікає від криків з одного боку і постійних питань і прохань з іншого, і здається, що вже нічого не хочеться. Проте варто почати лізти, хоча б трошки полазити, і всі докладені зусилля окуповуються відчуттям, що є щось в цьому світі, що мене надихає і живить. А буває так, що вранці приїздиш з одним лише немовлям, яке спокійненько сидить собі й вивчає якусь іграшку, або стоїть на маті біля кубиків. Але в очах трохи темніє від недосипання, й коли лазиш хочеться більше впасти на мати й полежати. Проте можна й так. Трохи полазити....