Боулдерингові відкриття: початок
Колись я думала, що боулдер — не для мене. Я спробувала трошки поболдеряти, але не зайшло, то значить не моє. Проте я його просто не розпробувала, бо боулдеринг почав затягувати. Технічно — це теж саме скелелазіння, проте психологічно він має мало спільного з лазінням мотузки. Певні відмінності потребують зовсім іншого морального стану.
- Необхідно ВІДПОЧИВАТИ. Дійсно БАГАТО. І навіть ЩЕ БІЛЬШЕ, ніж здається потрібним.
Після мотузки, коли весь час чимось зайнятий — лізеш, страхуєш або їсиш — ментально це не зрозуміло.
“Якщо ти не лізеш, то тому що страхуєш напарника. А коли настає твоя черга, то ти будеш вічність висіти на стелі, розкладаючи трасу.” (Джонатан Сігріст)
Ну, нам в цьому плані простіше, бо у нас з собою дві дитини, щоб зайняти себе чимось в паузах між лазінням.
Боулдеринг — це дуже ТОВАРИСЬКЕ заняття.
В складності потрібен напарник, проте більшість часу проводиться наодинці. Боулдер цілком можливий без напарників, проте найчастіше відбувається серед гурту, бо так набагато веселіше шукати розклади, страхувати один одного і складати купу матів під каменем.
Гуртом можна лазити все що завгодно. Памʼятаю як під кінець дня лазіння з друзями знайшли камінь-прищ десь метр на метр на метр, і давай затято лазити 6а по трьох його сторонах зі стартом в колючих кущах. Дивлячись на каміння в Циллертале, диву даюсь, як таке можна було лазити. Але ж було весело!
.jpg)
НОГИ такі ж повноправні кінцівки в боулдерингу, як і РУКИ (які завжди заслабкі).
Пʼятки і носки на боулдернгу — наше все. А якщо не вони, то мікророспори, упори і все таке інше.
Іноді здається, що я тримаюсь за камінь саме ногами. І мої La Sportiva всього на розмір-півтора менші за звичайне взуття вже відчуваються заледь не галошами. Потрібно міняти скельники, які на трасах мене повністю влаштовували.
Знадобляться АНАЛІТИЧНІ ЗУСИЛЛЯ, щоб в першу чергу РОЗУМОМ зрозуміти, як це можна пролізти → а потім спробувати зробити ТІЛОМ.
Навіть найпростішу проблему не завжди буває легко розвʼязати. Варто пробувати, нехай яким би нереальним не здавався чужий розклад. Часто виявляється, що воно працює.
“Дуже важливо навчитися розуміти, коли прийшов час зупинитися й почати думати, замісить того, щоб докладати все більше зусиль і прокладати шлях силою. Поважати себе не так вже й легко, але життєво необхідно.” (Дейв Грехем)
ДИХАННЯ — повноцінний компонент лазіння, так само як руки, ноги і все тіло.
“Дихання — це свого роду загублена сила людтсва, суперсила” (Алекс Мегос).
"Перед тим, як пробувати щось дійсно складне, мені потрібно усвідомлювати дихання. Інакше я або буду врешті решт затримувати дихання, або мої мʼязи будуть занадто втомлені від нестачі кисню." (Пол Роберсон)
Пролаз наразі найскладнішого боулдера був завʼязаний на дихання: ось ці два рухи робляться виключно на видиху, бо інакше ти їх взагалі не зробиш, навіть не відчуваєш, що саме включається. Просто видихаєш, одночасно затискаючи мізерні відкидки і високо піднімаючи ногу, і воно працює.
І зрозуміла, що назад доведеться теж переключатися. Ось пішли ми якось з дітьми полазити, і я пролізла пару трас, та то було зовсім не в задоволення: не вистачало динамічності, концентрованої консистенції рухів. До того ж, доводилося боятися, вилазячи вище відтяжки. Бо в боулдері для мене або це нормально, або краще туди не лізти. Звісно, з усілякими випадками, накшталт “і чого я сюди виперлась”, коли вже не злізеш назад, а вперед все заросло мохом і потрібно виколупувати зачіпки з під сухого злежалого торішнього листя. різними думати про страховку і про те, що я вилажу вище відтяжки (принаймні на лежачці).
Але це вже буде потім, бо поки що в нас час (“як бог дасть”) боулдерингового рейву, а може й трохи рейваху, бо саме це приходить на думку, коли починаєш збирати весь свій мотлох і дітей, щоб йти назад і грузитися в машину.
Комментарии
Отправить комментарий